Андрій Гетьманець

Just another BLOG.NET.UA weblog

Мова як чинник формування людини і нації

Войовниче невігластво у мовній дискусії вже відверто набуває форм спланованої ззовні ментальної агресії.

Складається враження, що в “цій країні” просто нікому щось серйозно протиставити планованій здачі українства на всіх фронтах.

Почнемо з аксіоми. Формування нової людини нового суспільства, творення міцної, консолідованої української нації є найактуальнішою нашою завданням-проблемою.

Бо саме консолідовані навколо національної ідеї народи створили потужні і стабільні культурні, політичні та економічні системи своїх держав.

Нагадаємо геніально простий вислів батька економіки Рікардо: народ, який не має честі, не матиме і хліба!

Тобто: честь, яку повинен мати успішний народ – це і є сума тих національних гідностей кожного з нас, про яку час від часу так настійливо говорить наша інтелігенція та деякі далекоглядні політики.

Максимально спрощуючи різноманітні складні визначення цьому поняттю, знайдемо єдиний сухий залишок: національна ідея – це прагнення бути кращим, зрефлексоване на рівні окремого індивіда і всієї спільноти.

В основі національного лежить мова.

Мова і патріотизм — це ті Божі та вселенські (ідеалістична і матеріалістична концепції тут збігаються) протосили, які програмують унікальність
1) людини;
2) нації та вмонтовують їх у вселюдський прогрес.

Але чому національно-мовні питання не сприяють, а заважають прогресові сучасного українського державо- та націотворчого процесу?

Бо різний рівень розуміння нашими лідерами, суспільними інституціями і громадянами ролі національного в формуванні держави та, особливо, людини є чи не основою причин постійного протиборства між ними.

І знову ж, – чому? Давайте спробуємо розібратися.

Морально-емоційний фактор: не “всьо равно” і не “какая разніца”

Роль “агітаторів-пропагандистів” у цій надзвичайно делікатній та наукоємній сфері спочатку перехопили вельми емоційні та натхненно-жалісливі поети і письменники.

Суспільна та індивідуальна свідомість українців, як правило, формувалась ними за допомогою напучувань на кшталт: “та любіть же ви, неправильні, нашу мову, бо вона ж така найбагатша, наймелодійніша, найсопілковіша…”, супроводжуваних завзятим розриванням сорочки-вишиванки на ніжній і зболеній душі…

Так, безперечно, – ми маємо достатньо підстав вважати українську мову однією з найдосконаліших. Ще у 1663 р. П’єр Шевальє зазначав: “Мова козаків … дуже ніжна і сповнена пестливих виразів та незвичайних витончених зворотів” .

Ще раніше турецький мандрівник Ельвія Челебі дав таку оцінку нашій мові: “Українці — стародавній народ, а мова їхня багатша і всеосяжніша, ніж персидська, китайська, монгольська і всякі інші”.

Але емоційно-образні заклинання на зразок “мова – то душа народу” не переконають прагматичну людину, яка не завжди відчуває, що таке навіть власна душа.

Такі аргументи не могли стати переконливими для відповіді на класичні банальні (але закономірні!) запитання обивателя: все ж таки, “а яка різниця?”, “не все ли равно?”, “а яка мені і моїм дітям з цього користь?”.

Тобто, якщо, припустимо, німецька, польська чи японська мови менш багаті та “солов’їні”, то чому зрадити свою мову для респектабельного німця, поляка, японця, росіянина і т. д. є аморально, тобто, неможливо?!

Ігнорування мови свого народу не було і зараз не є критерієм моралі в жодній із людських цивілізацій. І інтелекту, і культури, до речі, також…

“Ми не можемо ігнорувати і зраджувати мільйони найкращих, що віддали своє життя для того, щоб наш народ був самим собою”, – приблизно так звучить моральна заповідь кожного цивілізованого народу, що дбає про власну спадкоємність.

Зазначений моральний аспект мовної проблеми і у нас в Україні міг би досягти багато, якби відповідні суспільні інститути прагнули працювати в цьому напрямку.

Але що можна сказати про державу та її еліту, яка за 15 років не спромоглася створити хоч одного добротного художнього фільму про національно-визвольну боротьбу свого народу та майже “заборонених” безіменних її героїв…

Майже всі найпопулярніші ЗМІ та інші засоби формування суспільної свідомості скуплені людьми і силами, яким, у кращому разі, “всьо равно”.

Себто, такі фундаментальні фактори буття людини і нації, як моральний обов’язок, емоційна пошана до національних героїв тощо у нас, фактично, залишаються не задіяними, а точніше – заблокованими.

Політичний фактор: чия мова – того і влада

Фактор мови в політиці (як зовнішній, так і внутрішній) відіграє далеко не останню роль. Мова – важливий державотворчий фактор.

Політичний аспект мовної проблеми найточніше висловили ще древні римляни: “чия мова, – того і влада”.

Навіть політики-початківці будь-якої держави, окрім нашої, добре засвоюють це правило.

Згадаймо офіційні заяви керівників Росії щодо методів і форм захисту російськомовного населення епохи колишнього міністра Козирєва (нагадаємо, – мова тоді йшла про можливість застосування ядерної зброї) …

Неофіційні ж судження таких осіб взагалі зводяться до формули: російськомовний – значить росіянин (ідентифікаційна функція мови). А, отже, де більшість населення російськомовні, – там і Росія.

Такі ілюстрації є хорошим аргументом для політично свідомих громадян України на користь україномовності. Проте, не основним.

Навіть фанатичні російські шовіністи дивуються тій сліпій хохляцькій затятості і недалекоглядності, з якою певні політичні сили в Україні зачаровано слідують за їхньою дудкою-обманкою у пастку остаточної русифікації відповідних регіонів.

Яку б фінансову і політичну підтримку за це не отримували зараз ці хлопці – вона є сиром у новоімперській мишоловці “щедрих” російських “спонсорів”.

І кожного українського “господаря (Донбасу, Криму, Харкова чи Дніпропетровська)” вони потім легко перетворять на російського “васала (далі за текстом)”…

І на кожного олігарха в них давно вже є свій мега-олігарх!

Якби ці люди були хоч трішки грамотніші і далекоглядніші, саме вони мали б взяти у свої руки процеси повернення “своїх” регіонів до української мови. І культури.

І, – що найголовніше, – в них би це вийшло набагато успішніше, ніж у всіх “поетів” разом взятих!

А поки що ми маємо свіжу заяву cекретаря Донецької міськради, очевидно, ненайостаннішого функціонера Партії регіонів і, мабуть, найпровіднішого фахівця з мовних питань у цій партії. І не просто заяву, а симптом-явище.

Отже, ця людина (з красивим українським прізвищем, до речі) докотилася до глибоких світоглядних переконань, що українська мова, виявляється, ні на що не здатна, особливо на науку, окрім фольклору, і скоро відімре.

“Я не знаю і не хочу знати. Але знаю краще!” – ось інтелектуальна матриця виштампуваних радянською імперією кадрів.

Ну, звідки таким “аккадемікам” знати, що перші книги українською мовою були надруковані ще в кінці 15 сторіччя, – задовго до книг Скорини, і тим більше, Федорова?

Чи про українські братські школи та колегіуми? Чи про видатних українських вчених минулого і сьогодення, біля 85% – вихідці з нашого україномовного села…

В цій, за оцінкою навіть Герман, “зарозумілій і немудрій заяві малоосвіченого чиновника” містився ще один цікавий симптоматичний ракурс: категорична переконаність заявника в тому, що практично всі мешканці України при мовленні українською мовою все-одно перекладають її “в голові” з російської!

Насправді ж все є навпаки.

До речі, підкреслимо, – надмірна, неадекватна антагонізація – одна з головних вад політичного аспекту мовної проблеми в Україні.

І цим грішать не тільки дрімучі нацисти-шовіністи чи особи з совково-малоросійськими комплексами.

Насмілимося порадити і нашому президентові: поменше акцентувати на статусі мов, а зосередитися на моральних і функціональних аспектах даної проблеми.

І запросити собі нарешті грамотних гуманітарних менеджерів без тіні переляку на вічно комсомольському обличчі…

Не варто постійно протиставляти українську мову російській: яка з них краща, яка державніша чи “ворожіша”.

Цим ми тільки створюємо собі зайвих ворогів. Та й корінь зла – не тут.

Це розумів ще Шевченко, у 1847 році спокійно радячи нам: “…на москалів не вважайте, нехай собі пишуть по-свойому. У їх народ і слово, і у нас народ і слово. А чиє краще, нехай судять люди”

Таким чином, у подібних “поетично-політичних” дебатах щодо мови ми мучимося вже вісімнадцятий рік її “державного” статусу.

А результатів малувато. Чому?

Проблема мови і мовлення є надзвичайно наукоємкою, багатогранною і різнокомпонентною. І вивести її із запустіння можна тільки глибоко усвідомленими, аргументаційно вивіреними та прорахованими засобами.

Незважаючи на численні академічні філологічні та мовознавчі установи, в інформаційному просторі нашої держави майже зовсім не чути аргументів з точки зору функціонально-психологічної сутності мови.

А саме вони у цій сфері є визначальними і вирішальними

[ березня 28, 2007 ] [ Теґи: Загальне ]25 коментарів

Війна у натовпі. Війна ЗА натовп

Причина реваншу кучмізму та проросійської влади. Ходіння в народ
1. Пропаганда інфомаційна.
2. Масова відсутність пропомаранчевої пропаганди в ЗМІ.
3. Набір кожноденних тез щодо переваг ПР для щоденного використання
4. Дійові політтехнології

Два можливих шляхів розвитку України і вирішення її майбутнього.
1. Перший шлях – тривала, затяжна боротьба за Україну. Демократія – вільна ротація політиних еліт. Підготовка еліт, економічний націоналізм, інвестування національного вектору суспільства.
2. Другий шлях – підготовка революційного (збройного конфлінту) вирішення за умови інформаційної підтримки та підтримки мас.

Мовне питання та не прийняття закону про висловлення невизняння Голодомору. Силова бездіяльність до прийняття закону і жорсткий пресінг після.
1. Клопітка підготовка та організація революційного руху
3. Формування збройних підрозділів і проведення вишколів
4. Заручення підтримки «цивільних»

[ березня 27, 2007 ] [ Теґи: Загальне ]17 коментарів